Три роки.
Три роки від того ранку, коли світ для нас розколовся навпіл.
Коли час розділився на «до» і «після».
Коли страх змінився на лють, а біль – на незламність.
Три роки, як ми навчилися жити, ховаючи сльози.
Як проводимо найкращих в останню дорогу, стискаючи серце в кулак.
Як чекаємо рідних із фронту, боїмося невідомих номерів,
перевіряємо списки полонених і не втрачаємо надії.
Три роки повномасштабного вторгнення одинадцятирічної війни і кілька століття нашої боротьби.
Ми живемо в країні найсмішніших звичайних людей.
У країні, де вчителі під звуки сирен ведуть уроки,
де лікарі рятують життя у темряві,
де волонтери творять дива там, де, здається, вже нічого не можна зробити.
У країні, де матері благословляють синів і доньок на захист Батьківщини,
де маленькі діти малюють малюнки для воїнів,
а старенькі віддають останні гривні на армію.
Україна – це всі ми.
Кожен, хто бореться. Кожен, хто не зламався.
Кожен, хто продовжує жити, працювати, допомагати.
Ми пишаємося Україною.
Ми пишаємося кожним і кожною, хто вистояв і стоїть.
Ми дякуємо один одному і тим, хто воює. Тим, хто рятує. Тим, хто не мовчить. Тим, хто бореться
Схиляємо голову перед тими, кого вже немає.
Перед тими, хто віддав життя, щоб ми жили.
Їхні імена – назавжди з нами. Їхня жертва – назавжди в нашій серці.
Ми переможемо. Бо за нами правда.
Ми переможемо. Бо по-іншому бути не може.
Слава Україні!
Героям Слава! 🇺🇦
